Як покататися верхи на закарпатських гуцуликах? (ФОТО, ВІДЕО)

Як покататися верхи на закарпатських гуцуликах? (ФОТО, ВІДЕО)

Стати вершником за три дні

Відпочити, випробувати себе на витривалість, навчитися чогось нового, здійснити давню дитячу мрію – усе це можна втілити, взявши участь у гірських кінних походах, що організовують на Перечинщині.

DCIM103GOPRO
DCIM103GOPRO
DCIM103GOPRO
DCIM103GOPRO
DCIM103GOPRO
DCIM103GOPRO
Кінний похід
Кінний похід
DCIM103GOPRO
DCIM103GOPRO
гуцульські коні
гуцульські коні

Гуцулики – особлива порода закарпатських коней, які живуть на відкритому просторі, якщо точніше – на високогір’ї і полонинах. Досхочу там випасаються, грають, народжують потомство, з’ясовують стосунки… Живуть звичним природним кінським життям, а по вихідних возять туристів. Навіть непідготовлених, навіть таких, що коня бачили кілька разів у житті, і то здалеку.

Кілометри пішки заради коней

Для того щоб отримати безмежне задоволення від їзди на гуцульському коні, потрібно спершу попотіти і пройти пішки десь 5 км. ФГ «Полонинське господарство», де розводять і доглядають за гуцуликами, знаходиться в урочищі Прелуки, до якого можна дістатися, спершу доїхавши до с. Тур’я Поляна, що на Перечинщині. Там збирається група, і всі на легковиках доїжджають до другого водозабору, далі, якщо ви не щасливий власник позашляховика, тільки пішки. Щоправда, рюкзаки, торби, провіант і все інше вивезе на гору власник, він же тренер і дуже весела та завзята людина – Олександр.

Електронний пастух

Уже за півтори години підйому очам відкривається неймовірна картина під старовину витесаних будиночків, наметів, позашляховиків, кущів яфин, у повітрі витає аромат бограчу й відлуння радісного сміху відпочивальників, що так само піднялися під самі полонини – Гостру та Руну, щоб уже завтра піти в справжнісінький кінний похід. А сьогодні тільки перший день пригоди – і всі з нетерпінням чекають, коли приженуть табун із пасовиська.

Як нам розповіла менеджер Юлія, коні паслися на полонині Гострій. У них є GPS-датчики, тому їх без труднощів знаходять і приганяють у загін. Неймовірне видовище, коли табун мчить на великій швидкості, здається, гуде земля, поки красені наближаються.

Полонинське господарство також огороджене «електронними пастухами» – тонкий металевий дріт, натягнутий по периметру території, не дає коням вийти за межі. Утім пастися й бігти досхочу від полонини до полонини тут є де.

Звикання до коня, навчання

Для всіх приїжджих проводять інструктаж, де охочі поїздити верхи дізнаються про правильну осанку, як тримати ноги в стременах, що робити з повідцем, щоб скерувати коня в потрібний бік, як обійти дерево, ухилитися від галузи, спуститися в яр чи піднятися вгору.

Спершу кожному учаснику підбирають коня. Наслухавшись удома так званих «порадників», що коні можуть укусити, копнути, скинути, спершу стає страшно. Але і людині, і коневі дають час звикнути одне до одного, просто постоявши поруч. Тут стає зрозуміло, що кінь спокійний і задоволено примружує очі під легкі погладжування, не кусатиме нікого, хоч зуби має, і копати точно не збирається. Ані він, ані його друзі, адже зараз ми всі вперемішку стоїмо: люди-коні, коні-люди, і все спокійно. Далі кожного коня сідлають, поки тренер-керівник розповідає і наглядно показує просто на коні, як із ним поводитись.

Уперед – у перший похід!

Працівники господарства разом з інструкторами допомагають кожному з учасників сісти на коня, вирівняти осанку, знайти рівновагу, показують, куди подіти руки-ноги. Потім кожен веде за повідець коня, іде обов’язково спереду нього. Це не так легко, як здається на перший погляд, але важливо, щоб кінь зрозумів і звик до людини. Далі знову працівники допомагають кожному сісти на коня, правильно вмоститися, щоб узяти повідці й нарешті вирушити польовою дорогою в перший, невеличкий гірський кінний похід.

«Добре, що можна триматися за гриву», «А казали, що екстриму не буде, ага» – перші думки, коли тварина робить кроки і розгойдує тебе. Тримати баланс досить важко. І рівної місцини тут нема, і не зупинишся, тому доводиться вчитися швидко і всього відразу: нахил правильний, руки на гриві, повідець попустити, коліна притиснути, не забувати керувати вліво-вправо і дослухатися інструктора: «Не давайте пастися коневі!», «Тримайте повідець!», «Працюйте з конем!», «Ноги не загинаємо!», «Тримаємося рівно! Не схиляємося!», «Уже краще, є прогрес!»…

Людей у групі досить багато, різного віку й підготовки, близько двох десятків, але тренер кожному допомагає, підказує. Водночас усі разом ідуть шеренгою, долаючи рови, розмиті дороги, трав’янистий підйом, лісову мокру дорогу, буковий ліс, різкий схил на бік і вниз, гілки під ногами, над головою, поперед очима, дерева зліва-справа, знову рів і потічок. Зупинка, знов трав’яниста місцевість, і ми – ті, що годину тому не знали, з котрого боку підійти до коня, – щасливими вершниками повертаємося до табору.

Кожному допомагають зійти з коня, ноги трусяться від напруження, але всі до одного задоволені й ідуть смакувати бограч. Одноденний похід на цьому завершується, але для тих, хто приїхав на три дні, усе тільки починається: закарпатська кухня, чани, ночівля в дерев’яних будиночках чи палатках.

Наступного дня триденного походу вершники, уже трішки з досвідом, поїдуть на полонину Гостру, а третього – на Руну. Звідти відкриваються неймовірні краєвиди, до того ж цієї пори можна ще й яфин досхочу наїстися.

Дехто бував тут уже не раз, хтось приїхав уперше. Усім і кожному тут раді й терпляче навчають, розповідають, повторюють. З такими тренерами та кіньми вершником може стати кожен, хто цього прагне.

Оксана ЧОПАК

Фото, відео автора

Більше ФОТО з цієї поїздки можна подивитись тут.

Цей матеріал був опублікований 12.07.2018p. на сайті ko.net.ua та в газеті “Карпатський об’єктив”

 

 

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *