Польоти, походи і покатушки на Боржавському хребті. Неземне місце для відпочинку тілом і душею в серці Карпат.

Польоти, походи і покатушки на Боржавському хребті. Неземне місце для відпочинку тілом і душею в серці Карпат.

Вчора ввечері неймовірно безсила приїхала додому. Я проїхала 400 км, більше половини з них повністю незнайомою дорогою, з пасажирами. Пройшла 21 тисячу кроків по горах і потоках. Тягла важкий рюкзак і техніку. Спала всього 4 години, забула зовсім про сонцезахисний крем… Так втомилася, що навіть заснути ввечері, вдома – не могла. Скинула фото на комп’ютер і не повірила своїм очам – така краса!  І вирішила негайно з вами поділитися – що, де, коли і по чому?

Я вже давно мріяла потрапити на Боржаву, а ще більше в Сурію. Нарешті вибралася з групою і гідом Михайлом в похід на Гимбу 5 липня. І не дарма. Мої сподівання виправдалися і навіть більше – я не тільки побачила те, про що мріяла, а й те, чого зовсім неочікувала. 

Атмосферна чайовня на схилі Гимби

Чайовня Сурія на горі Гимба має неймовірну енергетику, вигляд і навіть аромат. Перше несвідоме побажання – я б тут жила. 

До Сурії ми піднялися на крісельному підйомнику, автомобілі залишили на парковці внизу. Була неділя з прекрасною погодою, отож, окрім нас, з Ужгорода на Гимбу о 7 ранку виїхали ще два мікроавтобуси з бажаючими покорити цю гору.

Зійшовши з підйомника, всі починають фотографуватися, бо панорами на наші гори навіть із середини підйому відкриваються неймовірні. Поруч вишикувалися в ряд позашляховики – від найновіших до ретро-вазиків, відреставрованих та стильних, запрошують підвезти нас на вершину. Підйом коштує 200 грн з людини або одну тисячу за один підйом. 

Ми з групою після чаю-перерви у Сурії подалися пішки до вершини. Чай із лікувальної рослини Іван-чай, яку збирають на схилах Боржави, рекомендую скуштувати всім – аромат і смак неймовірні! Ціна – 35 грн, філіжанка кави – 70, також в меню є Банош та ще кілька страв, інші чаї та напої, крафтове мило ручної роботи.

Підйом на вершину гори Гимба

Наверх група піднімалася досить у швидкому темпі, я ж задихалася, мені було жарко і серце калатало, ноги терпли – чи то від краси чи від навантажень. Розговорилися із ще однією учасницею нашого походу. Ми зупинялася часто і фотографували, роздивлялися, дихали, насолоджувалися краєвидами і всеохоплюючої атмосферою краси, свободи і щастя.

Боржава, підйом на Гимбу
Боржава, підйом на Гимбу

 День був сонячний і на екранчику фотоапарата не дуже було видно, що ж я там назнімкувала. Понад головою раз у раз пролітали парапланеристи, поруч із нами штовхали свої велосипеди двоє екстремалів. Нас обганяли туристи, яких везли на джипах і квадроциклах, та навіть піші туристи з палицями, та батьки із зовсім маленькими дітьми.

Велосипедисти на Гимбі
Велосипедисти на Гимбі

Врешті ми піднялися на вершину Гимби. Видами ми не могли намилуватися ще коли піднімалися, красоти з кожним метром підйому зачаровували все більше – яскраво зелені схили і хребти гір вкриті яфинничам, виділялися візуально від решти хребтів, переважно вкритих лісами. 

Підйом на Гимбу на позашляховику
Підйом на Гимбу на позашляховику

Мрія політати над горами

На вершині людей, наче в селі біля клубу на свято. Та мою увагу привернули парапланеристи – аж надто хотілося політати. До того ж, їхня присутність на горі стала для мене несподіванкою, хоч я і знала про польоти над Боржавою, та не думала зустріти “літунів” прям сьогодні. Ми підійшли до одного парапланериста, та він розповів, що літає тільки сам, вже десь років п’ять, а тандемом не може нас покатати, для цього нам потрібно знайти інструктора. І показав на рекламну табличку з номером телефону та веб-сайтом. Також у нього ми дізнались, що один політ коштує 1200 грн, триває десь 15-20 хвилин, або ж можна полетіти далі і довше за 1700 грн. Сам він тренувався літати в Австрії, а екіпірування для польотів, якщо купувати його в Україні, коштує біля 5 тисяч євро.

Парапланерист, що погодився, щоб я його сфотографувала для блогу
Парапланерист, що погодився, щоб я його сфотографувала для блогу
Бекстейдж зйомки з парапланеристом

Ми ще пофотографувались-порозглядались на вершині, я почула, як по рації один чоловік говорить про запис польотів і їхній сайт, де можна все почитати і дізнатись. Підійшла до нього, щоб записатись на найближчий політ, але, на жаль, вес час уже розписаний і чекати потрібно було більше години. Групу я залишити не могла, а чекати так довго теж не можна було. Отож, цю свою мрію я відклала до наступного мого приїзду на Гимбу, вже самостійного, і я вірю, що він відбудеться зовсім скоро!

Парапланеристи над Гимбою

Прогулянка по хребту і спуск у долину


Ми з групою спускались і піднімались по хребту, побачили Боржавське озерце, сіли перекусити. Надія зібрати трошки яфин не здійснилася – ягідок на кущах яфини я ніде не бачила.

Краєвид на Воловеччину і Пилипець

Далі – досить довгий і стрімкий спуск аж до лісу, трейлові кросівки послужили мені тут добру службу – міцно “чіплялися” поверхні і я могла збігати і робити перерви, бо від монотонного досить повільного спуску починали боліти коліна.

Група починає спуск по схилу

От на такій із перерв я добре придивилася і побачила, що ягідки таки є, але вони зе зовсім дрібні і зелені, тому їх важко розгледіти. В лісі перейшли через поляну із палатками, потічок із холодною, я б сказала крижаною і чистою водою. 

Потік Пилипець

Далі дорога вела нас через буковий молодий ліс, з якого вийшли прямо до наметового містечка, яке виглядало з вершини наче кольорові горошинки далеко-далеко в низині. “Хіппі” – так їх називають одним словом місцеві, тобто представники насправді різних субкультур зустрічались тут і там по дорозі вниз, але в наметовому містечку їх концентрація і розмаїття вражала – кольором волосся, оригінальними нарядами, зачісками, аксесуарами, тату і сережками. Було цікаво спостерігати таких різноманітних, не схожих людей, які стікалися сюди з усіх-усюд.

Водоспад Шипіт – знаменита фотозона


Ще кілька хвилин і ми вже зовсім “в цивілізації” – ярмарки з вином і  сувенірами, парковки, шашлики, посиденьки, натовпи туристів, – таких, як і ми. Пішли до легендарного водоспаду Шипіт – шум води гучний, але зовсім непомітний для вух, тільки на відео вдома почула і зрозуміла, який то був гучний грохіт. Тут знов натовп людей, які вишикувались у живу чергу, щоб залізти на камені водоспаду і сфотографуватись. Над головою мотузковий парк, а також альпійська гірка зі спуском на канаті, але ми вже не мали сил забиратись в цей насичений день ще кудись. 

Водоспад Шипіт

Крафтові сири, довга дорога і повернення додому

По дорозі до парковки прикупили овечих сирів по 350 грн/кг, і домовилися по дорозі ще зупинитися на шашлик. В Ужгород повернулися близько 19 год. Ну, а мені додому ще півтори години їзди, забирати дітей, отож, повернулася я десь ближче до 21 години, навіть торби не розклала, але й заснути не змогла, сонячні опіки та довга дорога дали про себе знати! Тому вивантажила фото на ноутбук, побачила ще раз ту красу і зрозуміла – я обов’язково повернуся сюди ще!

Оксана ЧОПАК

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *